У ніч проти 24 лютого Росія розв'язала повномашстабну війну проти України. Напередодні президент РФ Володимир Путін оголосив про початок так званої "спеціальної військової операції на Донбасі".
На даний момент окупанти не залишають спроб захопити українські населені пункти - вони завдають нищівних ударів по цивільним об'єктам, вбивають мирне населення та займаються мародерством.
Українська армія та територіальна оборона завзято пручаються агресії з боку РФ та успішно дають оккупантам відсічь.
На жаль, за час війни свої рідні домівки були змушені залишити понад 10 мільйонів українців. Багато з тих, хто став вимушеним переселенцем, не кинув своїх хатніх улюбленців напризволяще і знаходив найнеймовірніші способи порятунку своїх вихованців.
Історію дівчини, яку війна застала в іншій країні, але вона знайшла можливість возз'єднатися зі своєю улюбленою кішкою, ми хочемо розповісти своїм читачам.
Анастасія народилася у Кам'янському. Останні 15 років жила у Києві. Встигла попрацювати дизайнером дитячих майданчиків, що стоять у дворах Києва, а також декоратором одягу для українських брендів та зірок. Останні 6 років розвивала професію піар-менеджера. Співпрацювала з сотнями українських та зарубіжних артистів, фестивалів та вечірок, культурних, освітніх та благодійних проектів.
"На момент війни я працювала з двома піар-командами та вела щодня по шість проектів.
Я 22 лютого полетіла у відпустку на п'ять днів. У мене 25-го був день народження і я собі вигадала його відзначити у Берліні, який дуже люблю. Купила квиток ще три місяці тому і дуже чекала цього мандрівки.
З Києва вилетіла я та ще чотири дівчинки з команди "Перець FM", у тому числі і моя велика подруга Аня Ємельянова. Від неї я і прочитала одне з найстрашніших повідомлень у своїй житті: "Спиш? Ще нічого не знаєш? Щаслива… Розпочалася Війна!".
Тобто я опинилась у Берліні з 1000 доларів і сумкою речей для відпустки. Вдома у мене залишилась моя улюблена кицька на прізвисько Мушка.
На початку війни у мене був ще готель, а потім я поїхала до подруги. Я чекала рішення моєї батьківщини – їдуть вони кудись чи ні, а паралельно моя сусідка Даша (реально хрещена мама Мушки) займалася спасінням моєї кицьки. Вона забрала її до себе в перший день вторгнення. Слава Богу у Даші є тато та мама, що мешкають під Києвом. Слава Богу, у її тата є машина. Родина Даші вирішила їхати до Чехії. Дорогою до цієї країни у них виявилося багато родичів по селах, у яких вони змогли знайти тимчасовий прихисток.
Даша схопила все необхідне для кишки – їжу, пелюшки, туалет, подушку, переноску, нашийник та паспорт, миски. У машині їхала дитина і ще одна кицька на прізвисько Марта.
Такий "експірієнс", звичайно, був уперше в житті Мухи. Але Даша передавала мені тільки гарну інформацію: "вона поїла", "вона ганяє Марту ночами", "Мушці у бабусі в селі подобається - можна лазити по коврах, які висять на стінах", "вони з Мартою збирають павуків під ліжком та по кутах".
Як тільки вони дісталися Чехії, я одразу поїхала до них. До міста Оломоуц. Загалом зустріч із Мухою була дуже важкою. Вперше ми не бачилися 13 днів. Вона просто дивилася крізь мене. Чула мій голос, але не реагувала - зіниці були на все око. Але надвечір її попустило. Нині вже взагалі все добре.
Загалом Мушка за місяць змінила 8 будинків, а я 4 країни заради того, щоб знов пригорнуті до себе свою улюбленицю.
Моя сестра з мамою тим часом прямували в мій бік через Польщу, але в цьому маленькому місті в Чехії я не знайшла де жити. У Польщі мою родину добре прийняли волонтери – сестра вже навіть на роботу вийшла, а мама пішла на курси польської мови.
Я з Мушкою поїхала до них, але через те, що я влітала до Берліна, я не могла зареєструватися у Польщі. Я просто орендувала кімнату в тому ж таки пансіоні де перебували мої рідні і пробула там п'ять днів, поки ми вирішували що робити далі. І тут сестра з племінницею з ковідом потрапили до лікарні. Я вирішила їхати до Берліна.
За допомогою хлопця з Тіндера (сам він із Амстердама) через трьох його знайомих в Берліні знайшовся будинок у родині Томаса та двох його доньок, куди ми з Мухою й поїхали. Томас, до речі, працює над документарними фільмами та колись був в Україні. Прожила я у них два тижні і вони повідомили мені про те, що до них приїжджають студенти за обміном. Мовляв, це давно вже було домовлено.
Цього ж дня від дівчини Томаса Ауріки я дізнаюся, що її сестра хотіла віддати свій гостьовий будиночок для біженців з України. Вони в будиночку майже закінчили ремонт, але повернуться з відпустки лише третього квітня і вже тоді я зможу з ними познайомитись та згодом заїхати до цього помешкання.
Отже, я вже бачила будинок, але ще деякий час буду жити ще в одного знайомого з Тіндера, а з неділі вже переїду в будинок, який є безкоштовним. Крістін (господиня будинку) на мій подив теж працює в медіа - вона дизайнер, який відбирає фото для заставок німецьких новин. Загалом мене просто постійно "заносить" до медійників і це дуже цікаво!
Кішку я уже звозила на вакцинацію та реєстрацію. Поки що в Берліні все оформлятимемо. Мені б хотілося спробувати оформитися тут і знайти роботу, щоб купити машину, на якій я заберу дорогою додому всіх рідних.
Я впевнена, що війна зовсім скоро скінчиться та ми всі будемо гучно святкувати перемогу. Всі разом - однією великою родиною!"
Фото автора.